Охорона і захист лісу

Урок № 27

Тема: Організація охорони лісів. Лісовий кодекс України

План

1.Організація лісозахисту

2.Завдання  та функції державної лісової охорони

3. Лісовий кодекс України

Лісове законодавство передбачає охорону лісів від незаконних дій громадян, підприємств, установ та організацій, а також біологічний захист лісів від шкідників і хвороб, інших шкідливих чинників, що впливають на санітарний стан лісових ресурсів.

Відповідно до ст. 86 ЛК України організація охорони і захисту лісів передбачає здійснення комплексу заходів, спрямованих на їх збереження від пожеж, незаконних рубок, пошкодження, ослаблення та іншого шкідливого впливу, захист від шкідників і хвороб.

Власники лісів і постійні лісокористувач і зобов'язані розробляти та проводити в установлений строк комплекс протипожежних та інших заходів, спрямованих на збереження, охорону та захист лісів. Перелік протипожежних та інших заходів, вимоги щодо складання планів цих заходів визначаються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері лісового господарства, органами місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Захист лісів від шкідників і хвороб забезпечується шляхом систематичного спостереження за станом лісів, своєчасного виявлення осередків шкідників і хвороб лісу, здійснення профілактики виникнення таких осередків, їх локалізації і ліквідації. Забезпечення охорони і захисту лісів покладається на центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері лісового господарства, та органи місцевого самоврядування, власників лісів і постійних лісокористувачів.

Великого значення для охорони лісів набуває ведення Зеленої книги України. Відповідно до Положення про Зелену книгу України, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 29 серпня 2002 року, вона є офіційним державним документом, в якому зведено відомості про сучасний стан рідкісних, таких, що перебувають під загрозою зникнення, та типових природних рослинних угруповань України, що відіграють важливу роль як складова частина біологічного різноманіття і потребують особливої охорони.

Охорону і захист лісів в Україні здійснюють:

·         державна лісова охорона, яка діє у складі центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері лісового господарства, органу виконавчої влади, Автономної Республіки Крим з питань лісового господарства та підприємств, установ і організацій, що належать до сфери їх управління;

·         лісова охорона інших постійних лісокористувачів і власників лісів (ст. 89 ЛК України).

Основними завданнями державної лісової охорони є: здійснення державного контролю за додержанням лісового законодавства; забезпечення охорони лісів від пожеж, незаконних рубок, захист від шкідників і хвороб, пошкодження внаслідок антропогенного та іншого шкідливого впливу. її діяльність урегульована Постановою Кабінету Міністрів України від 16 вересня 2009 року "Положення про державну лісову охорону".

Ступінь пожежної небезпеки визначався за "Шкалою оцінки природної пожежної небезпеки лісових ділянокних ділянок лісового фонду” розробленою інститутом "Укрдіпроліс" і затвердженою наказом Міністерства лісового господарства України від 2 червня 1997 року № 52.

Лісовий кодекс України

ЛІСОВИ́Й КО́ДЕКС УКРАЇ́НИ – законодавчий акт, який регулює правові відносини на території України з метою забезпечення підвищення продуктивності, посилення корисних властивостей, охорони та відтворен­ня лісів, задоволення потреб су­спільства та населення в деревині, технічній і лікарській сировині, кормових, харчових продуктах лісу. Л. к. У. затв. 1994 (зі змінами та доповненнями – 2006). Містить 8 розділів («Загальні по­ложення», «Права на ліси», «Дер­жавне регулювання та управління у сфері лісових відносин», «Організація лісового господар­ства», «Ведення лісового господарства», «Вирішення спорів у сфері охорони, захисту, використання та відтворення лісів, відповідальність за порушення лісового законодавства», «Між­народні відносини», «Прикінцеві положення»), 23 глави, 110 статей.

У 1-му розділі визначено поняття лісу та ліс. ресурсів, склад ліс. фонду. У 2-му розділі зазначено, що ліси можуть перебувати в держ., комунал. та приват. власності, окреслено права та обов’язки громадян і юрид. осіб, які мають у приват. власності ліси, порядок набуття та припинення права приват. власності на ліси, права користування лісами, права та обов’язки постій. і тимчас. лісокористувачів. 3-й розділ містить інформацію про завдання держ. регулювання та упр. у сфері ліс. відносин, повноваження держ. ор­ганів у ліс. госп-ві та ліс. відносинах. 4-й розділ визначає завдан­ня та зміст орг-ції ліс. госп-ва, нормат.-правові акти з його ведення, особливості поділу лісів за екол. і соц.-екон. значенням, встановлення віку стиглості деревостанів та норм використання ліс. ресурсів (розрахунк. лісосіка), поняття та зміст лісовпорядкування, основи створення держ. ліс. кадастру та ведення обліку лісів, порядок моніторингу лісів і ліс. сертифікації, зміни цільового призначення земел. ліс. ділянок. У 5-му розділі сформульовано осн. вимоги до ведення ліс. госп-ва; обґрунтовано види використання ліс. ресурсів – заг. та спец. (заготівля деревини, другоряд. ліс. матеріалів, побічні ліс. користування, використання корис. властивостей лісів для культурно-оздоров., рекреац., спорт., туристич. і освіт.-вихов. цілей, потреб мислив. господарства, проведення  робіт тощо), які здійснюють за спец. дозволом; визначено мету та шляхи відтворення лісів (лісовідновлення і лісорозведення), заходи з підвищення продуктивності лісів, поліпшення якіс. складу та збереження біорізноманіття в них, охорони й захисту лісів, організацію контролю за охороною, захистом, використанням і відтворенням лісів та фінансування цих заходів, а також характер екон. стимулювання розширеного відтворення лісів; зазначено, що особливості охо­рони, захисту, використання та відтворення лісів на землях природно-заповід. фонду та оборони, на земел. ділянках зон відчуження та обов’язк. відселення, котрі зазнали радіоактив. забруднення, визначають відповідні закони, Л. к. У. та ін. законодавчі акти. 6-й розділ висвітлює порядок вирішення спорів щодо охорони, захисту, використання та відтворення лісів, відповідальність за порушення ліс. законодавства. 7-й розділ визначає порядок застосування вимог міжнар. договорів; 8-й розділ – порядок застосування нормативно правових актів Кодексу.

 14-Л група Основи ботаніки,дендрології та лісового грунтознавства

Урок 79.

Тема: Зональність грунтів і грунтові зони

План уроку:

1. Зональність грунтів.

2. Механічний склад грунту.

В процесах вивітрювання і грунтотворення гірські породи і мінерали розпадаються і утворюють пухку масу, яка складається з різних за розмірами ґрунтових частинок. Ці частинки називають механічними елементами. Близькі за розміром частинки називають фракціями, а групування частинок за розмірами — класифікацією механічних елементів. 

  

 Механічний склад ґрунтотворної породи або грунту— це відносний вміст у них механічних елементів. Механічний склад грунту насамперед залежить від породи, з якої він утворився, і від ґрунтотворних процесів. Щоб визначити механічний склад грунту, треба наважку грунту поділити на елементи (фракції) і визначити кількість кожного з них. На основі даних механічного аналізу залежно від співвідношення в них піску, пилу і мулу ґрунти класифікують за механічним складом

Якщо для визначення типу грунту за механічним складом беруть до уваги тільки фізичний пісок (діаметр цих частинок більший за 0,01 мм) і фізичну глину (менший 0,01 мм), то таку класифікацію називають двочленною, а якщо враховують окремо пісок, пил і мул, — тричленною.

         Механічний склад грунту має велике виробниче значення — він дає уявлення про хімічний і мінералогічний склад грунту і певною мірою про забезпеченість його поживними речовинами. Грунти, які містять багато пилу, легко запливають після дощу і на них утворюється корка. Піщані ґрунти завжди бідніші на поживні речовини порівняно з глинистими. Наприклад, піски завжди містять найбільше кварцу первинного походження і частково уламків польових шпатів, тоді як суглинки різного походження складаються з різних мінералів первинного і вторинного походження. До складу глини входять вторинні глинисті високодисперсні мінерали, які впливають на агрохімічні та агрофізичні властивості грунту, тобто на його родючість. До складу високодисперсної частини грунту, як відомо, крім органічних речовин, входять мінерали монтморилонітової, каолінітової, гідрослюдистої груп та групи мінералів-окислів. Кожна з них має свої особливості, а тому по-різному впливає на агрономічні властивості грунту. Механічний склад грунту значною мірою визначає інтенсивність ґрунтотворних процесів, фізичні і фізико-хімічні властивості грунтів, вміст поживних речовин у грунтах .

Основи ботаніки,дендрології та лісового грунтознавства.

Учні 14-Л групи. уважно ознайомтесь з лекційним матеріалом та законспектуйте  в зошити!

 Урок 78

Тема: Грунт і рослинність

План уроку:

1.Грунтоутворюючий процес.

2.Роль рослин в утворені грунту.

3.Вплив рослинності на склад і фізичні властивості грунтів.

Процес грунтотворення за своєю природою є біологічним процесом, тому що в ньому беруть участь різні групи вищих рослин і мікроорганізмів. Перші (хлорофільні) синтезують органічну речовину, а другі (безхлорофільні) руйнують її. Без вищих рослин і мікроорганізмів неможливе утворення грунту. Зелені рослини є провідним фактором в утворенні, змінах та створенні родючості кожного грунту.

Рослини діють на грунт всебічно, змінюючи водний і тепловий режими. Кореневі системи рослин, поглинаючи зольні елементи у глибоких горизонтах грунту, збагачують верхні горизонти органічною речовиною та мінеральними сполуками. Після відмирання рослин органічна речовина їх стає поживою для різних груп мікроорганізмів, внаслідок життєдіяльності яких утворюється гумус і доступні для рослин мінеральні речовини. Виділена корінням вуглекислота та інші кислоти посилюють процеси хімічного вивітрювання важкорозчинних мінералів. Велике значення рослинного покриву полягає ще й в тому, що він змінює мікрокліматичні умови навіть на невеликих площах, впливаючи на водний, тепловий, повітряний режими грунту і на фізико-хімічні і біологічні процеси, які відбуваються в ньому. Крім того, вони захищають грунт від водної і вітрової ерозії. Зелені рослини поділяють на деревні і трав’яні. Кожна із згаданих груп рослин впливає на ґрунтотворні процеси по-різному, внаслідок чого з’являються ґрунти з неоднаковою родючістю.

Так, під деревною рослинністю утворились підзолисті, дерново-підзолисті на Поліссі та опідзолені ґрунти в Лісостепу, а під трав’янистою в Степу — чорноземи, лучні ґрунти; утворенню торфоболотних грунтів сприяють мохи та інші рослини, що розвиваються на болотах. Групи деревних рослин у лісах дають щороку лісову підстилку (хвоя, листя, гілки), багату на дубильні речовини та смоли. Внаслідок розкладу її грибною флорою та іншими групами мікроорганізмів утворюються кислоти, які розчиняють мінеральну частину грунту. Ці мінеральні розчинні сполуки вимиваються у глибші горизонти. Внаслідок цього верхній елювіальний (вимитий) горизонт грунту збіднюється на поживні речовини і глинисті колоїдні частинки, а глибші ілювіальні (вмивні) горизонти збагачуються на ці сполуки. В цьому суть підзолистого процесу грунтотворення.

Лісова деревна рослинність запобігає надмірному висиханню верхніх горизонтів і випаровуванню води з них, тоді як нижчі горизонти висушуються глибокими кореневими системами. Процес опідзолення грунту найбільш помітний під зімкнутим покривом хвойного лісу і менше — під широколистими породами, наприклад під дубом. При цьому велике значення має ґрунтотворна порода. Руйнування мінералів більш помітне на кислих моренах, ніж на лесах та інших карбонатних породах. На безкарбонатних породах кислоти енергійніше розчиняють мінеральну й органічну частини грунту і сприяють вимиванню їх у глибші горизонти. Коренева система трав’яних рослин, щороку відмираючи, розкладаючись і мінералізуючись, збагачує грунт на органічні та зольні речовини значно більше, ніж деревна рослинність. Органічна маса сприяє утворенню агрономічно цінних структурних агрегатів у верхніх горизонтах грунту. Під впливом трав’янистої рослинності утворилися чорноземи, лучні, каштанові та інші ґрунти. Мохові фітоценози — це різні трав’яні багаторічні безкореневі рослини, які добре розвиваються на заболочених грунтах, створюючи в них особливі умови для процесів грунтотворення. Мохові фітоценози маловибагливі до умов живлення — поживні речовини вони засвоюють всією поверхнею клітин і нагромаджують на поверхні грунту багато органічних речовин, які мають велику вологоємкість. Це спричинює утворення анаеробних умов і розвиток у грунті анаеробних бактерій. В таких умовах нагромаджується утворена з решток рослин органічна маса у вигляді торфу, яка сприяє дальшому заболочуванню грунту. Утворення грунтів під впливом рослинних формацій і мікроорганізмів буде розглянуто при вивченні їх окремих типів. Кількість органічних решток, які щороку потрапляють у грунт і на його поверхню, визначається типом рослинності, її віком і умовами розвитку. Кількість лісової підстилки, за даними різних авторів, становить 4—7 т/га щороку. У 60—80-річному сосновому лісі щороку відкладається до 3,5 т/га повітряносухої маси, а в 80—100-річ-ному з домішкою берези — до 4,6 т/га. В ялинових лісах  кількість лісової підстилки становить від 50 до 85 т/га. На болотному грунті верхового торфовища щорічний приріст маси досягає 2—2,4 т/га. На чорноземах степової зони за рік нагромаджується до 7 т/га трав’яних решток на поверхні і до 25 т/га кореневої маси. В зоні сухих степів на солонцюватих каштанових грунтах кількість щорічного приросту наземної маси становить-5, а коріння — 13 т/га. Значну кількість органічних речовин залишають у грунті зернові культури, озима пшениця у шарі грунту 60 см залишає органічної маси 35—50 ц/га, кукурудза — 35—55, горох — 30—35, а ярі (овес, ячмінь) — 20—25 ц/га. Одночасно з процесами синтезу органічної речовини в природі відбуваються і процеси розкладу нагромаджених сполук різними видами безхлорофільних мікроорганізмів (бактерії, гриби); для яких ці сполуки синтезу є джерелом живлення і енергії.  Процеси синтезу і розкладу в грунті — суть будь-якого ґрунтотворного процесу.

 Збудники хвороб плодів насіння деревних рослин. 

Хвороби сходів та сіянців.

Урок № 30.         Паразитичні збудники хвороб плодів насіння

План уроку

1.     Хвороби плодів і насіння

2.     Паразитарні хвороби та заходи боротьби з ними

3.     Муміфікація насіння

4.     Гнилі плодів і насіння та їх збудники

     Хвороба визначається як патологічний процес, що розвивається в рослині унаслідок впровадження збудника хвороби або дії шкідливих біотичних і абіотичних факторів. Патологічний процес виражається в порушенні фізіологічних функцій, в морфологічних відхиленнях від нормального стану тканин і органів, їх відмирання або всиханні всього рослини. Супроводжується він зниженням продуктивності рослин, розпадом деревостану або його загибеллю. Розрізняють інфекційні та неінфекційні хвороби лісових порід.

Неінфекційні хвороби викликаються несприятливими умовами середовища з різким коливанням і порушенням режиму вологості, температури повітря і грунту, недоліком освітленості і грунтового живлення, впливом отруйних речовин, невідповідністю лісорослинних умов і способу ведення господарства вимогам рослин.

Інфекційні, або паразитарні, хвороби викликаються грибами (мікози), бактеріями (бактеріози), вірусами (вирозов), мікоплазмами, квітковими паразитами (повитиця, омела, ремнецветнікамі), мікроскопічними хробаками (нематодами). Найбільш поширені грибні хвороби рослин, що приносять великої шкоди лісовому господарству

Умови середовища значно впливають на розвиток інфекційних хвороб безпосередньо або через вплив на приголомшувані ними рослини. Розвитку та поширенню хвороб, утворенню осередку ураження сприяє накопичення великої кількості інфекції (заразного початку) на відмираючих, усохших рослинах і на проміжних рослинах-господарях. Місцями накопичення інфекції є також грунт, рослинний опад, пні, порубкових залишків в осередках хвороби. Паразитні види грибів здатні викликати захворювання живих тканин у абсолютно здорових рослин напівпаразити зазвичай заражають ослаблені або з механічними пошкодженнями рослини, викликаючи швидке відмирання уражених тканин або всього рослини. Багато гриби і бактерії поселяються в мертвих тканинах рослин і, вбиваючи своїми отруйними виділеннями (токсинами) довколишні живі тканини, просуваються по ним.

Залежно від ступеня паразитизму та спеціалізації збудники хвороб заражають обмежений або широке коло видів рослин. З поглибленням ступеня паразитизму посилюється спеціалізація збудника хвороби. Найбільш паразитні види, як правило, узкоспеціалізірованни, так як вражають певний вид і навіть сорт рослин. Основні способи поширення хвороб лісових порід - перенесення інфекції (заразного початку) повітряним потоком, водою, комахами, тваринами, птахами і людиною.

Шкідливість хвороби залежить від біології збудника і лісової породи, їх взаємодії в певних умовах середовища; кліматичних, лісівничих умов місцезростання. Внаслідок цього в різних кліматичних зонах свого ареалу розповсюдження хвороба може володіти різним ступенем шкодочинності. В заражених ділянках деревостанів розвиваються вогнища інфекції і вогнища усихання. Масові ураження деревостанів небезпечними хворобами з одночасним утворенням вогнищ усихання на великих територіях (площах) носять назву епіфітотій. Передумовами для виникнення епіфітотій є три основні умови: наявність великої кількості інфекції, сприйнятливість деревостанів і сприятливі погодні або інші умови.

Хвороби мають гострі форми, при яких всихання лісових порід відбувається в короткий період, протягом декількох днів або найближчих років після зараження, і хронічні форми з багаторічним плином захворювань. Розрізняють загальні хвороби, що вражають всі рослина (наприклад, судинні хвороби) або впливають на всю рослину (наприклад, кореневі гнилі), і Органотропність хвороби, що вражають певні органи або тканини (плямистості листя, некрози кори, рак, гнили деревини та ін.), впливають на стан рослини у міру розвитку ураження.

Інфекційні хвороби розвиваються в кілька етапів (періодів). Кінцевий з них проявляється у вигляді комплексу зовнішніх ознак ураження або симптомів. Перший етап зазвичай супроводжується фізіологічними порушеннями. Він настає внаслідок зараження і проникнення збудника хвороби в тканини рослин. Фізіологічні зміни (порушення транспірації, проникності клітин, фотосинтезу, ферментативної діяльності, біохімічних процесів) викликають анатомо-морфологічні зміни в тканинах і органах, спочатку непомітні і не проявляються у вигляді зовнішніх симптомів. Цей прихований період (безсимптомний) від зараження до зовнішнього прояву у різних хвороб триває від декількох днів до декількох років і носить назву інкубаційного періоду. Після цього періоду захворювання наступає період власне хвороби, видимий за зовнішніми ознаками, з наростаючим комплексом характерних симптомів.

Хвороба діагностується по який викликав се збудника і симптомам ураження, ослаблення рослини. Є подібні симптоми хвороб, викликаних непаразитарними причинами або інфекцією, процес захворювання якими, а отже, і методи боротьби з ними різні.

 

 Муміфікація насіння і плодів - небезпечна і широко поширена хвороба, що характеризується усиханням уражених насіння і плодів і появою на них склероциїв або перетворенням всього плоду або насіння в строму. Цієї хвороби найчастіше схильні насіння берези, жолуді дуба, насіння вільхи і плоди горобини.

Муміфікація насіння берези викликається сумчастим грибом Sclerotinia betulae Woron. і характеризується появою в насінні підковоподібних чорних склероциев. Уражене насіння повністю втрачає схожість.

Зараження берези відбувається навесні в період цвітіння. Потрапляючи в жіночі сережки, спори проростають, що утворюється міцелій проникає в семяпочки і потім в крилатки, де і утворюються склероції. На заражених насіннинах склероції проростають навесні наступного року з утворенням апотеціі у вигляді червонувато-оранжевого диска діаметром 1-4 мм на ніжці довжиною до 15 мм.

Муміфікація завдає великої шкоди і призводить до псування великої кількості насіння берези. Ця хвороба найчастіше зустрічається на деревах берези в лісі. У розріджені насадженнях і на узліссях муміфікація зустрічається значно рідше. Це необхідно враховувати при заготівлі насіння берези.

Муміфікація насіння вільхи викликається грибом Sclerotinia alni Maub., Плодів горобини - Sclerotinia aucupariae Ludu.

Муміфікація жолудів викликається сумчастим грибом Stromatinia pseudotuherosa Rehm. і характеризується перетворенням сім'ядоль в строму гриба у вигляді чорної губчастої маси.

Жолуді заражаються грибницею при контакті з ураженими жолудями або спорами, які проникають через тріщини в шкірці.

Першою ознакою ураження є поява на поверхні сім'ядоль невеликих різко окреслених помаранчевих плям. Потім сім'ядолі стають буро-оливковими, а їх поверхня покривається сіруватимнальотом міцелію, несучим округлі конідії. На заключній стадії ураження сім'ядолі перетворюються в строму, яка проростає з утворенням чашовидної апотеціі діаметром близько 7 мм, на довгій або короткій ніжці. Хворі жолуді зазвичай повністю втрачають схожість.

Гнилі плодів і насіння, інфекційні хвороби плодів і насіння, що характеризуються порушенням структури, розм'якшенням і розпадом уражених тканин. Найбільш поширені і шкідливі хвороби цієї групи викликаються грибами, бактеріальні гнилі пплодів і насіння зустрічаються рідше. Зараження плодів і насіння збудниками гнилей відбувається в лісі (в період дозрівання насіння на деревах і під час збору) або при транспортуванні. Зараженню сприяють пошкодження насіння (механічні, комахами та ін.). Гнилі розвиваються переважно. під час зберігання плодів і насіння, особливо при порушенні правил зберігання, зокрема при підвищених температурах і вологості. Уражені насіння частково або повністю втрачають схожість. Хворобами цієї групи частіше уражаються великі м'ясисті плоди та насіння з високим вмістом води і поживних в-в (жолуді, плоди волоського горіха, каштана та ін.). Найбільше поширення мають гнилі жолудів.

Біла гниль жолудів викликається грибом Phomopsis quercella порядку сферопсідних (Sphaeropsidales) класу дейтеромицетов. Широко поширена в середній смузі Європ. частини СРСР, в Грузії, Молдавії, на Україні. На сім'ядолях утворюються сіруваті плями, які потім темніють, зливаються і охоплюють всю поверхню сім'ядоль. На них розвивається потужна біла (звідси і назва хвороби) плівка міцелію, в товщі котрої закладаються багаточисельні чорні, до 1,5 мм в діаметрі, пікніди збудника хвороби. Розвиваючись, пікніди тиснуть на шкірку (внаслідок чого поверхня жолудя стає горбистою), а потім зіркоподібно розривають її. Склеєні маси конідій виходять назовні у вигляді тонких звивистих ниточок або крапель помаранчевого кольору. У сумчастої стадії гриб розвивається на усихаючих і відмерлих гілках дуба.

Суха гниль (антракноз) жолудів викликається грибом Gloeosporium quercinum порядку ме-ланконіевих (Melanconiales) класу дейтеромицетов. Зустрічається повсюдно в ареалі дуба. На сім'ядолях з'являються сухі сірувато-бурі або темно-бурі (до чорних) різко окреслені, неправильної форми плями. Вони поступово збільшуються і поглиблюються, перетворюючись на виразки. Сім'ядолі набувають нерівну, як би обвуглену поверхню. На уражених ділянках утворюються тонкі кремово-білі або жовтуваті плівки міцелію, в яких брало формуються Конідіальниє ложа гриба у вигляді невеликих горбків або подушечок жовтувато-бурого кольору, розташованих концентричними колами. Конідії виділяються з них у вигляді білуватих слизових крапельок. З жолудів гриб може переходити на сіянці дуба, викликаючи буру плямистість листя.

Цітоспорозная гниль жолудів. Збудник - гриб Cytos-pora intermedia порядку сферопсідних класу дейтеромицетов. Хвороба широко поширена і часто зустрічається в різних р-нах СРСР. На заражених сім'ядолях виникають виразні бурі плями з тонкої білої плівкою міцелію. З часом плівка розростається, повністю покриваючи сім'ядолі, стає щільною, набуває жовтуватий або оливково-бурий колір. Гриб утворює великі, до 3-4 мм в діаметрі і 2-3 мм у висоту, оливково-чорні строми з пікнідами, виступаючі на поверхню жолудів через тріщини і розриви в шкірці. Конідії, дозріваючи, виходять назовні білуватими масами. Міцелій може переходити з хворих жолудів на здорові; тому в сховищах часто спостерігається осередковий розвиток хвороби

р.

Чорна гниль жолудів викликається грибами Ceratocystis robo-ris і С. valachicum порядку мікро-асков (Microascales) класу аском-цетов. Зустрічається на Україні, в Білорусії, Грузії, на Сівши. Кавказі, в дібровах лісостепової та степової зон Росії. На черешках, плюсках, шкірці і сім'ядолях спочатку з'являються чорні плями, потім жолуді цілком чорніють, тканина сім'ядоль розм'якшується. На уражених жолудях утворюються конідії, а пізніше - чорні, грушоподібні, з довгим хоботком плодові тіла (перітеціі) збудника.

Жовта гниль жолудів викликається грибом Stereum hirsutum порядку афіллофорових (Aphyllopho-rales) класу базидіоміцетів. Зустрічається частіше на Україні і в Поволжі. На шкірці уражених жолудів з'являються жовті зливаються плями. Сім'ядолі покриваються щільною, замшевідние, спочатку білої, потім буро-жовтою плівкою міцелію. Тканина сім'ядоль темно-бура. На поверхні жолудів гриб утворює тонкі шкірясті плодові тіла, розпростерті або у вигляді бічних капелюшків з жовтувато-сірої волосистої поверхнею і гладким жовтим Гіме-нофором. У сховищах при високій вологості міцелій сильно розростається і може заражати сусідні здорові жолуді. S. hirsutum часто поселяється на деревині дуба та ін. Листяних порід, викликаючи білу заболонну гниль.

Гниль жолудів, що викликається грибом Schizophyllum commune (щелелістніком звичайним) порядку афіллофорових класу базидіоміцетів, відзначена на Україні, в Білорусії, Молдавії, Поволжі. Проявляється в утворенні на сім'ядолях бурих плям, на яких брало розвивається жовтувата плівка міцелію. Розростаючись під шкіркою, міцелій розриває її і виходить назовні у вигляді щільних виростів, що дають початок плодовим тілам. Останні мають вигляд маленьких сидячих капелюшків з підвернутими краями, попелясто-сірою повстяної поверхнею і лілуватим пластинчастим гименофором. У сховищах S. commune швидко поширюється міцелієм. У лісі росте на мертвій деревині різних порід. Відноситься до числа складських грибів.

Бактеріальна гниль жолудів викликається бактерією Erwinia quercina. Зараження жолудів відбувається через пошкодження комахами. Шкірка знебарвлюється, втрачає блиск. Сім'ядолі буріють, розм'якшуються. Через отвори в шкірці виділяється погано пахне слизова рідина бурого кольору, що містить бактеріальні клітини. Уражені жолуді опадають. Після їх опадання рідина продовжує виділятися з черешків у вигляді крапель (звідси друга назв. Бактеріальної гнилі - крапельна хвороба жолудів). У суху погоду виділення підсихають, набуваючи пінисту консистенцію. Розвитку хвороби у сховищах сприяють механич. ушкодження, перегрів і підмерзання жолудів.

Плодова гниль, або моні-ліоз, зерняткових і кісточкових викликається грибами роду Monilia порядку гіфоміцетов (Hyphomycetales) класу дейтеромицетов: у яблуні та груші частіше М. fructigena, рідше М. ci-nerea, у вишні, сливи, абрикоса - М. cinerea. Плодова гниль поширена повсюдно, вражаючи дикорослі дерева та культурні сорти плодових. Зараження плодів конідіями гриба відбувається через пошкодження, нанесені комахами (напр., Плодожеркою, казарки), птахами, градом та ін. Хвороба характеризується появою бурих плям, к-які швидко розростаються по поверхні і вглиб плода, часто охоплюючи його цілком. На уражених плодах гриб утворює жовтуваті, розташовані концентричними колами (М. fructigena), або ясно-сірі (М. cinerea) опуклі, 2-3 мм в діаметрі, подушечки конідіаль-ного спороношения. Поступово уражені плоди стають глянцево-чорними (муміфікація), потім зморщуються; більшість їх опадає, частина залишається на деревах. Збудники плодової гнилі викликають також моніліальний опік плодових дерев.

Заходи боротьби: суворе дотримання правил збору і перевезення плодів і насіння; дезінфекція тари і сховищ; перевірка якості і зараженості плодів і насіння на лесосе-сних станціях; знищення хворих насіння; хіміч. протруювання насіння перед закладанням на зберігання; дотримання оптимального режиму зберігання; боротьба з комахами, повреждающими плоди та насіння.